Українська сім'я з трьох осіб виносить з квартири до 1,5 тонни сміття щорічно. Десяту частину твердих побутових відходів (ТПВ) країни збирають у Києві. За тиждень на головний «смітник» столиці звозять стільки відходів, скільки важить Ейфелева вежа.
Репортери «Української правди» побували на полігоні №5 у Підгірцях, так званій «п'ятірці», де осідає більше половини ТПВ киян і близько 4% всіх твердих відходів країни.
Щороку українці залишають після себе до 12 мільйонів тонн твердих побутових відходів. Казенною мовою цей вбивчий для природи процес звучить політкоректно – «генерувати» сміття.
За емоційно нейтральним словом «генерація» ховаються глобальні екологічні проблеми. Кардинально вирішувати їх поки не взявся жоден з українських топ-політиків. А звичайні українці здебільшого не готові платити більше заради порятунку природи.
До чого може призвести проблема з відходами, показали події на Грибовицькому сміттєзвалищі, а потім і в Дрогобичі.
Переробка сміття в Україні майже відсутня. Наразі ми накопичуємо десятки, сотні мільйонів тонн відходів, засмічуючи величезні площі.
До 1,5 мільйона тонн побутового сміття на рік – це непривабливий зворотний бік столичного життя. 250 тисяч тонн з них спалюють на застарілому заводі "Енергія" на лівому березі, єдиному великому переробному підприємстві країни.
Ще 530-540 тисяч тонн відправляють на полігон №5 у Підгірцях.
Решту розвозять по смітниках і лісосмугах навколо Києва. У цьому беруть участь «сірі» перевізники. Вони купують вживані сміттєвози і працюють на ринку за низькими тарифами.
Відходи життєдіяльності киян – вічна проблема для мешканців села Підгірці, яке розташоване за 27 кілометрів від Києва. Та велика потенційна загроза для самого Києва.
Сморід, зграї птахів, бродячі пси, «набіги» на Підгірці ромів, постійна критика з боку екологів – цей антураж супроводжував і буде супроводжувати «п'ятірку», поки її не закриють. Але закриють її тільки тоді, коли побудують сміттєпереробний завод. А побудують його, судячи з усього, не скоро.
Розвідник і сміттєвози
– Його звуть Володя, а батька теж звали Володя, так що не треба з цього робити політику! – так жартують на адресу Володимира Володимировича, одного з працівників полігону і подвійного тезка Путіна.
Доля Володимира Володимировича дивовижна. До 2011 року він працював у Службі зовнішньої розвідки. Після виходу на пенсію пішов у «п'ятірку» приймальником сміття.
– Знайшов своє місце тут, – інтелігентно посміхається він. – Цікаво було в розвідці. Цікаво і тут.
Тепер головна зброя Володимира Володимировича – геолого-розвідувальний прилад «СРП 88» радянського виробництва. Він допомагає виявити активний фон радіації.
Якщо вірити офіційним даним, останніми роками радіометр тут попередив про небезпеку всього раз.
У 2015-му в Підгірці приїхав сміттєвоз із підозрілим вантажем. Вирішили перстрахуватися – викликали рятувальників, «швидку», поліцію.
Всередині машини знайшли бинти, крапельниці, шприци, що фонили. Як з'ясувалося, вони потрапили сюди з одного з онкологічних центрів Києва, де займаються променевою терапією.
Знахідку утилізували на спецпідприємстві «Радон».
П'ятий полігон відкрили в 1986 році. Кажуть, спеціально для того, щоб ховати тут заражені радіацією предмети з Чорнобиля після аварії на ЧАЕС.
У компанії ПрАТ «Київспецтранс», яка займається «п'ятіркою», стверджують, що це «казки» – планували та будували полігон за кілька років до чорнобильської трагедії.
«Що ти, лузер? Сміття возиш?»
У компанії «Київспецтранс» працює сьогодні 300 осіб. Значна частина з них – екіпажі 50-ти сміттєвозів, задіяні в Оболонському, Подільському, Святошинському, Шевченківському та Голосіївському районах Києва.
За добу в Підгірці в середньому звозять більше тисячі тонн столичного сміття. Через КПП протягом 24 годин проходять 100-150 машин.
За приблизними даними, тут вже накопичилося 10 мільйонів тонн відходів. Але скільки їх насправді – невідомо. Облік за допомогою електронних ваг почали вести лише наприкінці 90-их.
Ті, хто зайнятий у цій брудній справі, не є любителями публічності й об'єктивів камер.
– Послухайте, ми з вами живемо в цифровому світі, – пояснює директор «Київспецтрансу» Андрій Грущинський. – У кожного є смартфон. Раптом потрапить хтось в соцмережі, в школі будуть сміятися: «Твій тато сміття возить!». Престижною цю професію назвати складно.
Але, як стверджує Грущинський, водій сміттєвоза може заробляти до 25 тисяч гривень, а вантажники – до 16 тисяч на місяць із шестиденним робочим тижнем.
Протягом зміни, яка триває близько восьми годин, потрібно вивезти від 200 до 250 контейнерів.
– В мене традиція є – раз на рік виходити на маршрут вантажником, – розповідає Грущинський. – Щоб зрозуміти, як це – працювати на сміттєвозі.
Коли ти стоїш на підніжці, їдеш по двору, перехожий проводжає тебе таким поглядом, ніби хоче сказати: «Ну, що ти, лузер? Сміття возиш?».
ONUKA, O. Torvald і «Скеля Фреглів»
Нескінченний крик чайок, каркання ґав і шум важкої техніки. Бруд під ногами, запах метану та сірководню.
Коли знаходишся на величезній горі відходів, здається, що вся вона – жива істота. Яка ось-ось заворушиться та заговорить, як Купа Сміття зі «Скелі Фреглів», дитячого телесеріалу кінця 80-их.
Тутешні краєвиди настільки ж колоритні, як і огидні. Натхненні фактурою полігону, на ньому знімали кліпи ONUKA і O.Torvald.
– У нас чайки, як на чорноморському курорті, – іронізують на полігоні. – Десь до 2010 року тут панували ворони. Але потім з'явилися чайки. Вони потрохи витісняють ворон.
Іноді тут зустрічали лисиць.
Площа «п'ятірки» – близько 65 гектарів. Тут два крупних об'єкти зі сміття, які називають професійним сленгом «картами». Або, якщо простіше, – «ділянки складування».
17 гектарів займає так звана «перша карта». Фактично це величезний пагорб з утрамбованих шарів сміття, вкритих ґрунтом.
Масово залишати сміття на цій ділянці, яка вже давно переповнена, перестали на початку 2019-го та обіцяють її рекультивувати.
– Ми зараз знаходимося на найвищій точці не тільки полігону, але, можливо, всього Обухівського району, – показує Андрій Грущинський на панель свого авто. – Якщо навігатор не бреше, то висота 195 метрів над рівнем моря.
А он там, внизу – друга карта (майданчик на 18 гектарів – УП), де поки ще продовжуємо поховання.
– Є проект рекультивації першої карти. Ми отримаємо місце, яке за своїм зовнішнім виглядом не буде нагадувати те, що було тут ще три роки тому, – запевняє Грущинський.
Сміттєві озера
Коли «п'ятірку» називають сміттєзвалищем, тут ображаються: «Полігон, а не звалище!».
«П'ятірку» проектували як інженерну споруду. Вона схожа на ємність правильної форми. На величезну чашу, на дні якої – захисні шари плівки, глини та крупного щебеню. Все це має захищати ґрунтові води від отруйних речовин.
– В шарі щебеню є перфоровані труби, – розповідає Грущинський. – Вони допомагають збирати фільтрат, який стікає на дві насосні станції.
Фільтрат – темна небезпечна рідина, яка утворюється під горами сміття, коли на них ллється дощ і падає сніг.
За оцінками фахівців, цієї рідини в «тілі» полігону накопичилося близько 1 мільйона тонн.
– Ось під тим сміттям знаходиться так зване «фільтратне озеро», – показує Грущинський на величезну площу, засипану відходами. – Яка під ними глибина озера, точно не можна сказати. Приблизно 20 метрів.
Єдиний спосіб хоча б частково позбутися фільтрату – переробляти його.
– На спеціальній станції фільтрат розділяємо на пермеат (технічну воду) і концентрат, – продовжує він. – Технічна вода на виході не містить в собі небезпечних шкідливих речовин. Але окрім неї залишається ще 30% концентрату, який, на жаль, залишається на полігоні.
«Не буду стверджувати, що полігон – чудове місце»
Коли радянські інженери проєктували «п'ятірку», давали їй запас міцності до 2001 року.
Відтоді влада Києва не раз обіцяла закрити полігон, але поки цього не зробила.
Останніми роками з бюджету столиці виділили близько 230 мільйонів гривень на модернізацію системи очищення фільтрату і реконструкцію полігону.
На проєкт рекультивації першої ділянки потрібно ще 400 мільйонів. Але глобально це проблему не вирішує.
– Не буду стверджувати, що полігон – чудове місце, – каже директор «Київспецтранс» Андрій Грущинський. – Ми б не хотіли його рекламувати.
Ми їздимо за кордон, вивчаємо досвід. Прекрасно розуміємо, що захоронення сміття – позавчорашній день.
Нам потрібно з нуля створювати цілу галузь переробки. Але для цього потрібне відповідне законодавство.
«Попросіть киянина заплатити на 100-200 гривень більше, і ви отримаєте чергову революцію»
За словами Грущинського, головна проблема не в будівництві сміттєпереробних заводів, а в тому, на які гроші їх будуть утримувати, і як будуть збирати плату за послуги.
– Звичайний європеєць платить не тільки за вивезення сміття та захоронення, – розповідає Грущинський. – В середньому він віддає 15 євро на місяць, в тому числі за переробку.
Європеєць свідомо платить від 40 до 75 євро в рік тільки за те, щоб його сміття переробляли.
– У Києві один мешканець квартири платить 36 гривень – за вивезення та захоронення, – продовжує він. – Попросіть його платити на 100-200 гривень більше за переробку, і ви отримаєте чергову революцію.
Людей хвилює тільки те, щоб вичистили контейнер біля його під'їзду. Що буде далі з цим сміттям, їх не хвилює.
Грущинський каже, що сортування побутових відходів – задум в цілому корисний. Але без сильної переробної галузі – майже безглуздий.
– Розкладіть щось нехороше по різних контейнерах, зробіть з однієї купки п'ять, але це не стане автоматично потрібне комусь, – пояснює він. – Є міф, що сміття – це «золото», з нього можна отримувати величезні гроші.
Сміття – не «золото». Особливо в Україні, де немає переробки. Сміття – величезна проблема. В Україні ми знаходимося на краю прірви.
Чи багато ви знаєте в Україні політиків, які б вийшли і публічно заявили: «Я вирішу проблему сміттєзвалищ і полігонів! Ми побудуємо сміттєпереробні заводи. Але для цього вам, співвітчизники, потрібно буде платити»?
Одна з ідей, яку пропонують втілити в Україні, – законодавчо закласти у вартість товарної упаковки спеціальний податок на розвиток переробки відходів, який ляже на плечі споживачів.
Такі ініціативи зазвичай лобіюють великі виробники, наприклад, газованих напоїв. Таким чином вони намагаються повністю перекласти відповідальність за забрудення навколишнього середовища на споживача.
Логіка проста та, на перший погляд, справедлива: пенсіонер не «виробляє» стільки сміття, як бізнесмен або просто активна, працююча людина. Пенсіонер не купує так багато товарів і продуктів, тому має менше платити за переробку.
Чим більше людина споживає, тим більше платить. Але чому не платять великі виробники, які стоять першими у ланцюжку великого забруднення планети?
Поки в Україні не знайшли відповідей на ці питання. Перед екологічною загрозою рівні всі.
Це особливо помітно, якщо опинитися на величезній горі сміття полігону у Підгірцях. Коли стоїш на повалених у гігантську купу безіменних відходах, які залишають після себе кияни: від пенсіонерів до офісних працівників, від екоактивістів, лідерів громадської думки до депутатів та перших осіб країни.
Спасибі за Вашу активність, Ваше питання буде розглянуто модераторами найближчим часом
